Привіт дівчатка. Зараз чекаю на донечку, тому все більше згадую перші пологи. Хочу розповісти Вам про те, як з’явився на світ мій синочок.

Коли взнала про вагітність радості було без меж, особливо у чоловіка. Вагітність протікала загалом нормально, не враховуючи кілька незначних загроз. Токсикозу майже не було. Єдине, що дуже заважало так це печія. Почалась вона на третьому місяці і вагітності і чим далі ти ставала гіршою. Після п’ятого місяця я спала тільки сидячи, тому що печія була неможливою, нічого не допомагало. Лікарі говорили, дитинка так розміщена, що сильно пережимає шлунок, і шлункові соки подразнюють стравохід, тому печії не уникнути. Загалом терпіла.
До пологів готувались ретельно. Відвідували з чоловіком курси, але вирішили народжувати разом. Навчились різних технік дихання, масажів і тп. В пологах дуже допомогло.

Наш синочок мав з’явитись на світ 7 листопада. Чоловік з 1 по 15 взяв відпустку, щоб не пропустити важливу дату.
Підходив термін пологів. 39 тижнів, 40 тижнів 41 тиждень. А хлопчик все не поспішав, мабуть йому у животику було добре. До ЖК ходила через день, казали що якщо до 20 ненародну, будуть стимулювати, тим більш що хлопчик вже мав 4 кг.
Чоловік не дочекавшись вийшов на роботу. Вечором 16 листопада не було ніяких передвісників. Почувалась чудово. 17 у свекра день народження, отже планів було багато. Ранком сходити у ЖК, забрати подарунок, далі сходити допомогти трішки свекрусі ну й, обов’язково, потрапити на день народження. Чоловік збираючись на роботу о 6 ранку випадково мене розбудив. І раптом в мене відійшли води. Все, кажу, коханий, на роботу ти не йдеш. Почались перейми, причому відразу сильні. (Можливо слабкі я проспали). Відразу подзвонили до нашого лікаря, поставили клізму і поїхали до лікарні. Пологовий від нас не далеко 3 хв. на машині, тому о пів на сьому мене вже оглядав черговий лікар. Був досить не задоволений. І сказав, іншому лікарю з цією жіночкою будуть проблеми. Я дуже перехвилювалась, проте ніхто нічого мені не говорив, лише заспокоювали. Далі приїхала моя лікар, подивилась мене також і відразу визвала, професору, їдьте допомагайте приймати важкі пологи. Біля мене було 3 лікарі, акушерка, анестезіолог, 2 педіатра. В чому справа ніхто нічого не говорив. Проте боліло вже так, що я мало що розуміла.
Чоловік тримався молодцем, не знаю щоб я там без нього робила. Почали стимулювати, проте це мало допомагала. Лікарі говорили, нічого до 5-ої вечора народиш, але прийшла, п’ята, шоста, сьома, десята, а зрушень ніяких. Дивились на кріслі кожну годину, та сердечко прослуховували кожних пів години. Я була зовсім знесилене. Благала лікарів зробити мені КР, але вони були невблаганні. Для мене КР, здавався порятунком. Потім мені розповідали, що я ходила від лікаря до лікаря і просили ну розріжте мене, ну будь-ласка, ну чому ви такі жорстокі і т.п. Якби не чоловік, який допомагав і підтримував як морально і фізично я не знаю як би я то все витримала. Після десятої вечори у мене почалось повне виснаження. Я вже майже ні на що не реагувала, сил не було. Більшу доби нічого не їла і майже не пила, та й біль виснажив повністю. Розкриття майже повне – потуг немає. Тоді лікарі вирішили, що якщо навіть почнуться потуги, то родити я все одно не зможу, сил не вистачить. І вирішили робити КР.

Будучи під наркозом бачила дивні видіння. Величезний коридор не видно якого ні кінця ні краю, ні стелі ні полу. Просто дві стіни повністю заповненні поличками, на яких знаходяться люди. І я ніби з немовлям на руках шукаю місце куди б положити синочка і розумію, що якщо я це місце не знайду то мій синочок не народиться. Але як тільки якась поличка звільняється, її швиденько хтось заповнює і я не встигаю. Нарешті я знаходжу місце, відразу чую дитячий плач.

Мій Мирославчик народився в 00 год. 15 хв. 18 лютого 2007 року. Вага 4 150 кг. Зріст 58 см. Його відразу положили таткові на тіло і зробили декілька фото з заплаканим та щасливим татусем. Після чого коханий сам його витер та одягнув, і не хтів віддавати лікарем. Так і просиділи вони вдвох в реанімації біля мене до 5 ранку поки я відійшла від наркозу.

На останок хочу сказати, що дітки то найбільше щастя для нас, і заради них можна витримати все.